Вереміївські сайти:
Дружні сайти:
Сайт учителя Бройченка А.Г.
Сайт Братейко
Музей Старицького


Шановні відвідувачі!
Ми раді вітати вас на сторінках шкільного
сайту і висловлюємо
щиру вдячність за інтерес до життя та історії нашої школи. Сподіваємося,
що сайт допоможе вам отримати цікаву і
корисну інформацію.
Ласкаво просимо!
За останній рік
15 тисяч відвідувачів

Щиро дякуємо!






Погода у Вереміївці


Погода у Вереміївці






Я славлю Вереміївку свою !

Слова Олексія Степановича Бондаря, музика Степана Шевченка (Шпола),
редактор Світлана Миколаївна Шара (Москва)

   В степах Подніпров’я, на долах широких
   Садами квітчається наше село.
   Струнких юнаків і дівчат карооких
   На долю щасливу плекає воно.

               Приспів:
         Хвилі Дніпрові, левади казкові,
         Озера, луги і пісні солов’я.
         А люди умілі, а люди чудові.
         Цвіте Вереміївка рідна моя !


   Недаром боролись за долю щасливу,
   Нам сонце свободи у серпні зійшло,
   На щедрі достатки колосяться ниви,
   Дорогою щастя йде наше село.

         Ми любимо рідну свою Україну
         І сил не жалієм для миру й добра.
         Ми вільною бачим свою Батьківщину,
         Про це нам співають і хвилі Дніпра.

   У праці і справі із піснею завше
   Нам любо до щастя родиною йти.
   Красуйся в садах, Вереміївко наша,
   Колиска любові, снаги й доброти.

Прослухати цю пісню у виконанні хору Вереміївського будинку культури
Художній керівник Канівець Григорій Іванович



Карти Вереміївки



     Квітуче і прекрасне в будь-яку пору року наше село.
  Історична література зберегла декілька згадок про заснування села Вереміївка. Але вони суперечливі. Автор «Полного географического описання нашего Отечества» В.П. Семенов, описав населені пункти нашого краю, мандруючи вниз по Дніпру з Києва. «На 235-й версте от Киева пристань Богун. Верстахь вь 5 оть берега лежить людное волостное местечко Еремеевка, основанное вь 1775 году. Здесь более 12 тыс. жителей, 4 православныхь церкви, несколько лавокь, еженедельный базарь, три ярмарки и до 70 ветровых мельниць. Вь селе было очень развито прежде чумачество». Це твердження невірне. Воно, певно, виникло на тій основі, що в 1775 році було зруйновано Запорозьку Січ, і багато січовиків поселилося в наддніпрянських селах, в тому числі і у Вереміївці.
    А ось іще одне повідомлення про славне козацьке село. «Еремеевка - Полтавской губернии Золотоношского уезда в 52 верст, от уездного города, от Днепра в 10 верстах. Сельское училище, 4 православных церкви, 5 лавок, мельниц 19 водяных, 63 ветряных, еженедельные базары по понедельникам, 7 ярмарок в году. В XVII в. входило в состав Вишневеччины, при Гетьманщине была сотенным городом Лубенского полка. Значительно развит чумацкий промысел» .
    Проте в наведених повідомленнях немає відомостей про Вереміївку як волосний центр. Дата виникнення Вереміївки не точна. Про це повідомляє інше джерело. Тут була: «Становая квартира, урядник, земский врач, 6 лавок, базар по понедельникам, ярмарки. Казаки владели до 6 тыс. дес, а крестьяне до 2 тыс.» Якщо підрахувати населення всіх 4 приходів, а прихожанами Успенської церкви були і жителі с. Погоріле, то маємо понад 10 тис. чол. населення, тому земельні наділи (8тис. дес.) були невеликими.
    В 1893 році тут справили 71 весілля, народилося 484 дітей і померло 366 осіб. В містечку діяло земське училище, 2 церковноприходські школи та школа грамоти. Це містечко - найбільше у нашому краї.

    Історик О. Лазаревський у книзі „З історії сіл і селян Лівобережної Малоросії” говорить: „Виросла і Вереміївка, одержавши свою назву від знаменитого відступника Яреми Вишневецького”. Магнати Вишневецькі дійсно мали звичку перейменовувати міста і села в честь своїх предків і потомків. Так, Лубни, були переіменовані в Олександрів. Пирятин – в Михайлове. Можливо, що і Вереміївка була названа в честь Яреми ( Веремія ) Вишневецького, який народився 1612 року. Та й це ще не говорить, що Вереміївка була заснована в цьому році. Той же Лазаревський говорить, що в 1649 році Вереміївка складала окрему сотню Лубенського полку. А згідно з інвентаря Веремія Вишневецького 1641 року у Вереміївці нараховувалось 327 дворів. З цього б можна зробити висновок, що село Вереміївка утворилося десь в кінці ХVI століття.

   Але розкопки, які проводив інститут археології АН УРСР в 1958 – 1959 роках на хуторі Миклашівці, що входив тоді до складу Вереміївки, показали, що там жили люди ще в період ранніх слов’ян. У навколишній місцевості люди проживали ще в епоху палеоліту: на березі Кременчуцького водосховища знаходять рештки знарядь праці того часу. Також виявлено п’ять поселень доби неоліту, п’ять - бронзи, два поселення та городища періоду Київської Русі. І сьогодні по навколишніх степах видніються кургани епохи трипільської культури, вік яких 5 тис. років, а то й більше. У цих же курганах хоронили померлих скіфи. Були зокрема, розкопані залишки древньої фортеці, яка двічі руйнувалась в період татарської навали.

Отже, заснування Вереміївки сягає у глибину віків.
Село по праву можна вважати одним з найстаріших сіл нашого краю.


    Досить поширеним ремеслом на Черкащині в свій час було чумакування, тобто поїздка в Крим по сіль чи на Дон по рибу. Та особливо славилась чумаками Вереміївка. Нелегким було те чумакування. Тому відправлялися в таку небезпечну дорогу лише сміливі, сильні й витривалі люди. Як козак, відправляючись в похід, не знав, чи повернеться, чи загине, так і чумак брав в дорогу рушницю, списа, шаблю, бо добра половина дороги пролягала Ногайськими степами, де зустріч з татарином була неминучою. Крім того, чумаків підстерігали в дорозі якась підступна хвороба (чума, холера, віспа) чи мор на худобу. Тому й немало залишалося в безкраїх степах безіменних чумацьких могил.
    Групувалися артілі, чумацькі валки ще взимку. Тоді ж ладнали вози-важі: заміняли старі осі, які вже сходили в Крим, новими, виготовляли запасні ярма, мазниці, без яких не можна було виїжджати й за ворота. А як тільки сходили з полів сніги, і пробивалася травичка, ревли круторогі, скрипіли мажі і чумаки збиралися на вигоні в довгі валки. Ще раз перевіряли, чи взято в дорогу все необхідне. В провізію чумаків входило: хліб, сало, олія, гречана крупа і борошно на галушки та лемішку, пшоно на кашу і куліш. Запасалися казанами, таганами, сокирами.
    Проводи та зустрічі чумаків — подія всього кутка й села. Попрощавшись, вони вирушали в далеку і важку дорогу. Кожен супроводив 2-4 пари волів. Попереду валки, в яких нараховувалось 42 пари волів, їхав їх отаман. На його возі був і півень, який служив чумакам за годинник. Отамана обирали чумаки з-поміж себе. Він був найдосвідченішим, розумний і вольовий. Його розпорядження було законом для кожного члена валка, хоч у всіх важливих питаннях він радився з товаришами. Все життя чумаків підлягало суворову розпорядку. Отаман показував шлях валці, призначав сторожів, розбирав сварки між чумаками, запобігав нападу степових чужинців. Для безпеки в дорозі члени валка мали зброю, а гроші й інші коштовності ховали в тайники. Біля кордонів Запоріжжя чумаків зустрічали козаки, вони й супроводжували їх по запорізькій землі, допомагали переправлятися через річки, за що й брали плату — особливий "ралець". Повсюди по дорозі чумаки були жаданими гостями не лише для козаків, а й для корчмарів та шинкарів. Тут вони знаходили для себе обід, а для волів пашу й воду. Відзначали і свята: прикрашали роги волам стрічками, квітами чи гіллям, а на лобах передніх волів між рогами запалювали свічки. Так добиралися вони до Микитина чи Козака. Там відпочивали, купували в Запорізького "толмака" (перекладача) особливі білети-ярлики на турецькій і татарській мовах, переправлялися через Дніпро і вступали на землі ногайських татар, беручи напрямок на Перекоп.
    З великими труднощами добиралися чумаки до Перекопу. Тут кримчаки радо зустрічали їх, бо чумаки давали великі прибутки кримському хану. Біля перекопської башти платили збір по 70 коп. за мажу — потім уже в'їжджали до міста. Тут і завантажувалися сіллю. Деякий час відпочивали, а потім поверталися назад. Було й так, що із Запоріжжя чумаки їхали в Польщу, куди кожного року йшло 1000 возів солі. Тоді вони знову поверталися в Крим і додому потрапляли пізньої осені. Сіль продавали в своєму селі, а то везли її в степові села, де чумаків не було.

    Відродження краю розпочалося з виникненням козацтва. Відомі козаки – ватажки повстанського руху проти польських поневолювачів, які діяли на території нашого краю,– Яків Острянин, Дмитро Гуня, Карпо Скидан та інші.
   В XIX ст. тут бували видатні художники Лев Жемчужников, Опанас Сластіон, письменники Олена Пчілка, Михайло Старицький та композитор Микола Лисенко, а також народні співці Остап Вересай, Михайло Кравченко, Федір Кушнерик та інші письменники, художники, кобзарі і лірники, прізвища яких, на жаль, залишилися невідомими.
   У І875, 1877, 1879 та 1880 роках Вереміївку відвідував відомий український художник-демократ, фольклорист і етнограф Порфирій Денисович Мартинович. Народився він 7 березня 1856 року в селі Костянтинівні (тепер Красноградський район Харківської області). Юнацькі роки провів на селі, часто слухаючи українські народні пісні, щедрівки, колядки, казки, легенди, оповідання.
   Згодом, перебуваючи у Вереміївці, П. Д. Мартинович ще більше зацікавився поетичною творчістю народу і вирішив записати від селян все найцікавіше, що чував від співаків та оповідачів.
    Відомою стала Вереміївка і на початку ХХ ст. «Вереміївська буча», що розігралась у селі у ярмаркові дні 29-30 червня 1905 року, набула широкого розмаху. Вереміївські козаки і селяни виявили незадоволення торгівцями-євреями, які продавали неякісний товар і шахраювали, розгромили шинки і крамниці, набили і роззброїли станового урядника, погрожували золотоніському повітовому справнику, вимагали розділу землі, підвищення плати за роботу, вимагали від нього розписку, що багачі на жнивах даватимуть «зажонщикам» не 10-ий, а 3-ій сніп. Дісталося і місцевим багатіям. Розгромлено більше 20 лавок з різним товаром, а потім 7 крамниць і 2 будинки спалили.
    Очевидець цих подій О.К. Мицюк (лісничий Вереміївки) згадував, що ватаги погромників складалися майже з самої бідноти, тільки подекуди траплялися одиниці, що мали біля 10 дес. землі. Тому й вимагали від сільських багатіїв грошей по 100 крб. та поваги до себе. Як писав О.К. Мицюк, для втихомирення бунтівників з Кременчука прибула одна козача сотня. Архівні документи засвідчують інакше, що з «Богудухівки було взято взвод козаків (25 осіб) і офіцера Скляренка», пізніше із Золотоноші прибули ще солдати. Розправа над бунтівниками ще в час слідства була жорстокою, а потім, після 2-х років слідства, був суд у Золотоноші над 59 бунтарями.
    А ось інший погляд на Вереміївські події літа 1905 року. Використовуючи фонди жандармського управління, історик Козаченко А. (20-і рр. XX ст.) пише: «Слід відзначити рух, направлений проти євреїв. Євреї в свій час були на селі представниками торговельно-лихварського капіталу, і цілком зрозуміла та ворожнеча, що її проявляло селянство до євреїв «на почве коммерческих сделок», як каже Золотоніський справник, а йому ж навіть за них несподівано довелося постраждати. В червні 1905 р. в Єреміївці Золотоніського повіту був єврейський погром, що почався із-за поганого оселедця, якого продав дядькові єврей-крамар. Коли справник заступився за євреїв, доводячи, що вони такі самі люди, як і всі, попало й справникові: «Так і ми жиди? Хватай справника під микитки!» Ледве не вбили. Почалося справжнє хвилювання. Селяни відрізали свої села від зовнішнього світу, розставивши застави на шляхах. Насилу справник вирвався з біди...
     Про історію нашого села краєзнавець Олексій Степанович Бондар написав книгу. Пропонуємо Вам першу частину Історії Вереміївки.
    Та й в часи національно-визвольних змагань 1917-1920 років с. Вереміївка дала Україні багатьох славних лицарів, зокрема: Антон Шарий-Богунський, Панас Келеберда, Іван Савченко-Нагірний.
    Про трагічну долю нашого співвітчизника, вчителя, а пізніше і вченого, борця за свободу і кращу долю свого рідного краю, Івана Ільковича Шарого розповідається у книзі "Герої КРУТ".
    На історичній основі подій тих років у нашій місцевості, зокрема використовуючи легенду про отамана Келеберду, Василь Шкляр написав роман «Залишенець. Чорний Ворон», за який отримав у 2010 році Шевченківску премію.
   В 1937 році в с.Вереміївка була відкрита середня двоповерхова цегляна школа. У жовтні 1941 року, після окупації німецько – фашистськими військами села, почала знову діяти школа. Окупанти дозволили вчитися за радянськими підручниками, крім підручників української і російської літератури, історії. Тоді ж у приміщенні школи діяв підпільний госпіталь під керівництвом Силіна Леоніда Андрійовича.
    Після кровопролитних боїв у районі Оржиці, де оточені озброєним найпотужнішою на той час військовою технікою ворогом, покинуті напризволяще Верховним головнокомандуванням радянські військові частини, майже не маючи ніяких боєприпасів, знову й знову намагалися вирватися з кільця, залишилося тисячі вбитих і поранених. Гітлерівці не збиралися лікувати тяжко поранених радянських бійців. Вони просто на місці пристрілювали тих, котрі не піднімали догори руки й не ставали в колону військовополонених. Тяжкопоранені були приреченими на смерть. І тут на вчорашньому полі бою з'явився молодий офіцер Леонід Силін, який не міг залишити беззахисних поранених. Весною Леоніда Андрійовича схопили, хоча він усю відповідальність брав лише на себе, заарештували ще 17-х активістів - підпільників. Шпиталь гітлерівці розгромили. Перед відправкою до концтабору в Кременчук Силін просив, щоб вереміяки в радісний День Перемоги над гітлерівцями не забули згадати полеглих у боротьбі з фашистами: - Згадайте нас так, ніби ми всі живими повернулися до вас у Вереміївку. Силіна та 16-х його вірних друзів розстріляли в Кременчуцькому концтаборі. Жителі Вереміївки свято бережуть пам'ять про всіх своїх односельців, які боролися з гітлерівськими окупантами, наближаючи визволення України і Європи від фашистської чуми. У Вереміївці встановлено пам'ятник загиблим за свободу й незалежність нашої Вітчизни, а також меморіальну стелу Л.А. Силіна на фасадній стіні школи. Довгий час піонерська організація Вереміївської школи носила назву Л.А. Силіна.



   
   У повоєнні роки, коли виникло питанпя про побудову на Дніпрі КремГЕС, а в зв'язку з цим і питання про затоплення земель ряду придніпровських сел, в тому числі і Вереміївки, директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР академік М. Т. Рильський схвалив пропозицію Лаврова Федора Івановича про відрядження до Вереміївки групи наукових співробітників для збирання тут фольклорно-етнографічних матеріалів. Незабаром була утворена експедиційна група наукових співробітників, яка на спеціально обладнаній машині відбула до Вереміївки. У складі цієї експедиційної бригади були фольклористи Г. С. Сухобрус, М. С. Родіна, А. І. Гумелюк та художник А. В. Німенко. На керівника цієї наукової експедиції директор інституту М. Т. Рильський призначив Лаврова Федора Івановича.
   Величезне село Вереміївка розподілено на ряд, так званих, кутків, яких налічувалось тут дванадцять. Всі вони мали своєрідні давні назви: Столиця, Город, Тимченки, Погоріле, Заболото, Біла голова, Пасічне, Нечаївка, Баталей, Запіски, Миклашівка, Бражне. Учасники експедиції працювали на всіх цих кутках, записуючи на магнітофонні плівки чи просто в зошити найрізноманітніші пісні, частушки, легенди, казки тощо.
   Після розшифровки записаного у Вереміївці фольклорного матеріалу республіканське радіо зробило декілька передач найкращих народних пісень.
  У 50-60 ті роки ХХ ст. – часи переселення сіл Посулля та створення Кременчуцького водосховища, розпочалося будівництво і нової школи села Вереміївки. 1 вересня 1960 року – була відкрита двоповерхова школа. З 1966 до 1990 року посаду директора Вереміївської середньої школи займав Лукирич Володимир Гаврилович, почесний житель Чорнобаївського району. На будівлі школи у 2002 році відкрито меморіальну дошку Лукиричу В. Г. (посмертно).
   Найбільший за кількістю був випуск 1977 року, який налічував 99 випускників, та 1966 року – 97 випускників. А найменшими були випуски 1996 і 2009 років – 9 і 6 випускників.
    В 2004 – 2005 н. р. на базі Вереміївської загальоосвітньої школи І-ІІІ ступенів створено навчально – виховний комплекс „Дошкільний навчальний заклад – загальоосвітня школа І-ІІІ ступенів” Чорнобаївської районної ради Черкаської області.
    За 50 років школа видала атестати про середню освіту 1888 учням. Випускниками Вереміївської школи були:
    - Федір Іванович Лавров (1903-1980) – український фольклорист, кандидат філологічних наук, дослідник українського кобзарства;
   - Михайло Васильович Казидуб – поет, член спілки письменників України;
   - Семен Васильович Савченко – поет - гуморист;
   - Олександр Григорович Зобенко – поет, прозаїк, член спілки письменників України;
   - Семен Олександрович Грущенко – художник, графік і живописець, член Національної Спілки художників України;
   - Ганна Забіяка-Богунська (Шиманська) – поетеса, письменниця, художниця;
   - Іван Іванович Колінько – поет;
   - Григорій Панасович Зобенько – поет;
   - Олександр Феодосійович Однороманенко – поет.

Більше про поетів, письменників та знаменитостей нашого села читайте на сайті

Мистецька Вереміївка


Повернутись на початок сторінки