Вітольд КИРИЛЮК
|
Нині на мистецьких святах часто лунає голос канадської співачки Лілеї Волинської. Нагадаймо: батьки співачки з України, мати Людмила Іванівна — з Києва. У розмові заторкнули ми і таку, далеку сторінку життя. Мій дід Іван Шарий, поділилася тоді родинним спогадом пані Лілея, з тих небагатьох, кому випало повернутися з-під Крут... Потім учителював у рідному селі Вереміївці (тоді Полтавщина, а нині — Чорнобаївський р-н на Черкащині), згодом перебрався до Києва, прилучився до здавна омріяної наукової роботи. 1929 року його заарештували.
За мурами ҐПУ на той час уже прискіпливо вивчалися особисті справи, насамперед національної інтелігенції. За Центральної Ради Іван Шарий працював у Генеральному управлінні освіти — і факту цього не приховував, писав у численних анкетах, які доводилося тоді часто заповнювати. На той час це не вважалося криміналом, поруч працювали люди, котрі обіймали й вищі посади. Ще така прикмета — всі учні або ж недавні випускники місцевої семирічки. Подія пов’язувалася з „бандами” Калиберди, Лимаря, але ж гай-гай, вже й сліду їхнього не лишилося; називали куркулів та підкуркульників, які, чуючи свою близьку погибель, замахнулися на радвладу. Точилася балачка про колишніх денікінців, може, хтось до сеї пори зачаївся, кивали на колишніх священиків, що позоставалися без парафій і тепер клепають біду. Але ж ось страшна несподіванка: ворожий осередок звив кубло в школі. Заплакали-затужили матері: забрали синочка рідного, повезли до Кременчука. Шістнадцятеро орлів і серед них ще Ганна Євтушенко. Поки в допрі № 5 слідчі допитують арештованих, усе, як належить, задокументовують. Перенесімося думкою до Києва 1927 року, придивімося до молодого чоловіка, що прямує з саморобною скринькою, у парусинових черевиках, під крислатим брилем. По всьому видно — прибулець із села. Справді, по роках учителювання в Оржиці, в рідній Вереміївці таки набрався Іван Шарий духу переїхати до Києва, прилучитися до наукової роботи, хоч і усвідомлював складність такого кроку. Вже — чималенька родина, трохи за тридцять... Отак, думаючи своє, зненацька потрапив в обійми давнього приятеля. — Друже Гермайзе! — Іване! Не сподівався, що й здибаємося. А скільки ж усього було, коли навчалися в університеті св. Володимира! Обидва — активісти „Студентської громади”, переслідувані за участь у страйках, національному русі. За Шарим було встановлено навіть нагляд поліції. І досі в архіві зберігається посвідка: «В донесении агента наружного наблюдения Киевского Охранного отделения за сентябрь 1914 г. в списке лиц, проходивших по наружному наблюдению, числится Шарий Иоан Илькович, 20 лет, студент университета св. Владимира. Наблюдение установлено по связи со студентом Шульгиным Владимиром.» В. Шульгін згодом поліг під Крутами. Тож навіть другові не наважився сказати про свій намір зайнятися наукою, попервах десь би вчителем улаштуватися... — Є блискуча ідея! Вакансія заступника директора Будинку вчених. Ти ж знаєш Миколу і Дмитра Зерових? Гуртом і поручимося за тебе. Коли щастить — то сповна. Два роки збігло — і все вгору. Ось уже готова до захисту дисертація про „Лексикон Памви Беринди”, влаштувався сяк-так з помешканням, зростають доньки... Зі свідчення Й. Гермайзе: „І. Шарого знаю ще студентом. Як і я, був членом „Студентської громади”. Я більше обертався у колі соціалістів і революціонерів, а він, як мені пригадується, був українським культурником. 1917 року, здається, співробітничав у газеті чи журналі „Народня справа”. Допоміг йому влаштуватися в Києві. Клопотався за нього і академік Дорошкевич. Виявив себе надзвичайно ретельним працівником, працював по 12 годин на добу і в президії ВУАН говорили як про дуже перспективну людину... ” Уже розкручувалася шалена веремія довкола „СВУ” і чимало київсьчих науковців на той час перебували в ув’язненні. Можливо, і Гермайзе писав це в тюрмі чи в останні дні волі. Неважко уявити стан Івана Ільковича, всієї родини, коли у дверях побачили міліціонерів, двірника, понятих. У тісній квартирі № 9 на Пушкінській, 3, саме зібралася вся родина — приїхали батько, двоє братів. Дружина Марфа кинулася заспокоювати переляканих донечок — восьмирічну Галю, семирічну Людмилу, найменшеньку Волю... Іван Ількович розгублено говорив про якесь непорозуміння, що має швидко з’ясуватися... Тим часом у квартирі йшов трус. Задокументовано всього 21 одиницю, листів різних — 7 та 2 зшитки... Даремно другого дня чекали додому Івана Ільковича. Потяг із заґратованим вагоном уже мчав його до Кременчука. Отож саме час зазирнути за мури допру № 5, де вже кілька днів дають свідчення хлопці з Вереміївки та сусідніх сіл та дівчина Ганна. Та перше познайомимось із титульною сторінкою „Справи № 242”. Зауважмо, з цієї хвилини вилучається з ужитку назва „Вереміївка”, далі скрізь, навіть у свідченнях мешканців села, значитиметься „Еремеевка”, а вся справа вестиметься за малими винятками російською. Отже, слідчий ҐПУ Лелюшко, розглянувши матеріали про нібито злочинну діяльність Шарого, Котелівця, Озірського та інших, дійшов висновку, що вони «группируясь на почве одинаковых политвоззрений, представляли из себя антисоветскую группировку, проводили среди селян шовинистическую работу. Их целью было свержение Советской власти и создание независимого националистического государства. Для осуществления последнего проводили обработку селян и молодежи против проводимых на селе кампаний, доказывая им, что все они преследуют цель уничтожение хозяйства, что Украина порабощена Москвой...» Як же місцева школа стала потужним центром пропаганди? Як міг очолювати Шарий це „осине гніздо” — адже два роки тому він виїхав з села, занурився в нову роботу? Гортаємо свідчення арештованих, і все, як мовиться, стає у логічний ряд, звичайно, логіки ҐПУ. М. Озірський: В означеній школі колишні петлюрівські діячі, як-от І. Шарий, котрий викладав у нас історію України (ще був такий предмет у 20-х ) та суспільствознавство. Він прищеплював нам любов до козацтва, вихваляв колишніх отаманів. Учні читали книжку А. Кащенка „Оповідання про славне Військо Запорозьке низове”. Гурток організував учитель Шарий. Він тепер перебуває в Києві. Тепер гуртком керує Котелівець... Але конкретних дій не передбачалось, обмежувались розмовами. На запитання слідчого, як серед учнів поширилась книжка А. Кащенка, Ігор Тукалевський зізнався: — Придбав на товчку в Дніпропетровську. Ганна Євтушенко: — Я особисто надавала свою кімнату для проведення нарад (кажучи по-людському: сходились, спілкувалися, бо водила молодість ). Іван Вергун: — Ніяких активних дій наш гурток не передбачав. Я справді пишу вірші, але здорового радянського змісту. Декотрі песимістичні, що пояснюється тяжким матеріальним становищем. Олександр Кривко: — На всіх учнів шкідливий вплив справляв Шарий. Ніякої особливої системи зв’язку між нами не існувало. Особисто проти Радянської влади ніколи не виступав, і взагалі я не антисеміт. Звинувачення в антисемітизмі тяжіло над усіма. Іван Ількович, спростовуючи це, писав: „Коли записував новонароджену Волю, за хрещеного батька узяв єврея Вишневського”. Комуністична пошесть випалювала молоді душі, витравлювала природне, людське. Свідчить Олексій Душейко: Мого батька за антирадянську діяльність заслали до Казахстану. Мої батьки куркулі, твердили, що Радянська влада грабує людей, нищить господарів. Дії батьків засуджую, їхнього прикладу наслідувати не буду. Пилип Єременко наголошував, що розбирав три церкви для будівництва клубу у Вереміївці. Звинувачення просто спантеличували, годі було щось і заперечити. Михайло Озірський, мовляв, проліз до керівництва місцевого осередку МОПРу (Міжнародна організація допомоги революціонерам) і зумисне звів її діяльність нанівець. Той же Єременко, тесля, виявив ворожі погляди ще 1925 року під час відзначення 20-річчя першої російської революції. Свій виступ на учнівських зборах закінчив так: отож, не було правди і немає. Свідчили, що „з Марксової точки зору” Шарий — запеклий шовініст, але так хитро маскувався, що учні, не досить політично зрілі, цього не розгледіли, а партійної сили в школі не було. Але ж ніхто не прохопився й словом, що вигаданий ҐПУ „Гурток визволення України” — насправді був „Гуртком читців”, або ж по-теперішньому — художньої самодіяльності. Через чверть століття про це розкажуть колишні учні Вереміївської школи, з-поміж них і ті, хто оце зараз, на догоду слідству, таврує його, звинувачує свого улюбленого вчителя. Ставили „Наталку Полтавку”, „Запорожця”, читали вірші, співали пісень. І. Шарий грав на флейті, підохочував дітей до книжок. Від’їжджаючи з села, подарував школі чимало книжок зі своєї бібліотеки. І не „ворожу літературу”, а твори Шевченка, Франка, Блакитного, Пушкіна, Нікітіна... Однак тоді, залякані, морені голодом і биті, юні в’язні ні на йоту не відступалися від диявольського задуму ҐПУ. (1957 року „Справу № 242” ретельно переглянуто, Шарий та інші, як значиться, реабілітовані. Наголошено, що за малолітством учні не могли активно боротися проти революції). Цікавило слідчих тоді і, можливо, найбільше, й таке. Уже дозрівав сценарій гучної, державного розмаху справи „СВУ”, і її виконавці підступалися до своїх майбутніх жертв, вибивали свідчення, що могли прислужитися цій „опері ҐПУ”. — Знаю Миколу і Дмитра Зерових по „Студентській громаді”,— свідчив І. Шарий.— Під час роботи в Будинку вчених зустрічався з ними майже щодня, бо вони обідали в їдальні вчених. Але службові інтереси наші були різні, вони — професори, а я простий педагог. Зі студентських літ, по спільній громадській діяльності, добре знаю також Василя Еллана-Блакитного, Гермайзе, академіка Кравчука, професора Жмурка... Якось заходив до Олександра Костянтиновича Дорошкевича. Говорили з ним про історію української літератури. Зайшла мова і про Єфремова. Він мені сказав, що той у своїй книжці про Кониського припустився грубих закидів щодо нього. Вважаю, що це суто професійні чвари. Дорошкевич — цілком радянська людина. Він обіцяв поговорити про мене з Сергієм Іваницьким щодо моєї наукової праці. Отож, добути „компромат” на цих та інших діячів науки, зробити з Шарого слухняного свідка не вдалося. Це, мабуть, остаточно і вирішило його долю. За кілька місяців, згадували рідні, що навідували його в тюрмі, він геть посивів, маючи лише тридцять п’ять років. Білизна, яку віддав навзамін, була з кривавими плямами. Невже ніхто не протестував, не крикнув, доведений до відчаю, що все це брехня, маячня, лиха зумисна вигадка? Ні, у справі стараннями слідчого панує суцільна одностайність, навіть дух взаєморозуміння, сприяння лихому задумові ҐПУ. Скоро й Гермайзе на процесі „СВУ” стане учасником цієї пекельної гри: „...уся жалюгідність, беззубе шемрання, безсила злоба, засуджена історією на знищення”. І все ж один папірець, писаний олівцем, таки потрапив до справи. Один з в’язнів кається: „Перебуваючи у пригніченому душевному стані, я написав начальникові Кр. ҐПУ заяву про голодівку. Одержавши від Вас відповідні роз’яснення, прошу Вас згадану заяву анулювати”. Всіх упокорено, зламано. І. Шарий просить викликати членів сільради, Кременчуцької окружної ради, до яких був обраний і стільки зробив корисного на ниві освіти й культури. Та де йому знати, що саме з постанови Вереміївської сільради, власне, і почалася його Ґолґофа. Не сподівався, що (звісно, не своєю волею) сільрада постановила: відкликати І. Шарого з посади в Києві як антирадянського елемента, засудити „шарівщину”, що лишила в селі тяжку спадщину. (До ҐПУ було подано список усіх учнів, на яких робив „ворожий вплив” їхній учитель, — за всі роки його вчителювання). За мурами ҐПУ людина мовби втрапляла у глибоку, пливку твань. Що хапливіше намагається виборсатися, то більше загрузає. Перше свідчення Шарий пише українською, інші, підпорядковуючись системі, — російською. Та, мабуть, ніхто цього не читав (на сторінках — жодного підкреслення чи якоїсь помітки). Відчуваючи, що твань ось-ось поглине його, він намагається виправдатись. Одне тільки мене втішає, т. слідчий, звертається в’язень до свого мучителя, що ви зумієте дошукатись правди; зумієте перенестися в життя вчителя-суспільника, як я був на селі, й зрозумієте мене. Серед звинувачень йому було й таке: на уроці історії України він розповів учням широко відомий тоді факт мужнього поводження президента УНР Михайла Грушевського під час розгону німцями Центральної Ради, якому сам був свідком. Ще одне звинувачення, хоч воно, здається, не дуже цікавило слідчих: „Під час наступу червоних на Київ, будучи співробітником Центральної Ради, уряду УНР, Шарий зі зброєю виступі проти червоних, був у частинах армії Петлюри.” Сам підсудний визнавав свою участь у боях з денікінцями — і тільки. Чи був Шарий у бою під Крутами, слідчих цікавило - принаймні жодного такого запитання у протоколі не зазначено, в документах ця подія не згадується. Тим часом, дивом урятувавшись у цьому побоїщі, він через кілька тижнів, по гарячих слідах, квітня 1918 року вмістив у часописі „Народня Справ” ( № 12-13 ), в якому співробітничав, статтю „Січовики під Крутами”. Зрозуміло, виявити це тоді було для слідства неважко. Отже „Справа № 242” була від платку до кінця вигадана ҐПУ, мала „ключовий” задум: викрити, знешкодити „антирадянськии націоналістичний осередок”, вбити, кинути за ґрати національно свідомого українського інтелігента. Власне, наставала пора тотального винищення носіїв українства, який тривав аж до кінця більшовицької імперії. Пізніше деякі відомості щодо участі І. Шарого у подіях 1918-го подав його рідним у США учасник бою під Крутами колеґа професор І. Лоський: „І. Шарий був учасником Першого військового з їзду, що його скликав М. Міхновський. Належав до організаторів Студентського Куреня, виїхав з ним під Крути. Центром загальної уваги був куток в одному з вагонів, де сиділи Шарий і К°, що своїми безконечними анекдотами, грою на сопілці, співами розважали всіх. Він був одним із семи крутянців, що врятувалися після бою. Два місяці після того появилася його стаття” . Подальша історія цієї безцінної публікації першої статті свідка трагедії під Крутами — така. Свого часу примірник тижневика „Народня Справа” вивіз з України доктор Степан Ріпецький, який у тому часі був у Києві. Та, можливо, через поспіх чи за якихось інших обставин дві останні сторінки, саме ті, де йдеться про нерівний бій під Крутами, було втрачено. 1980 року частина статті, що збереглася, з’явилася друком в українській газеті „Свобода” у США. Дочка І. Шарого — Людмила Іванівна Вслянська, довідавшись, що в „ЛУ” готується стаття про долю її батька, передала факсом зі США цю публікацію. Пошук примірника часопису „Народня Справа” проводив мій колега І. Ільєнко. В колишньому спецфонді бібліотеки Головархіву на жаль, потрібного числа не було. Подальший розшук привів до ЦНБ імені В. Вернадского АН України. Там серед 47-ми чисел „Народньої Справи” зберігся и номер 12-13 зі спогадом січовика І.Шарого у повному оосязі. Ще раз воздамо хвалу всім, хто поліг на нашій довгій, крутій дорозі до Волі. Хотілося б, аби в цієї страшної казки у трьох грубезних томах був щасливий кінець. І, коли гортав її останні сторінки на мить здалося, що так і буде. « Кременчуг, 1929 г. декабря 21 дня уполномоченный 1-го отдела ГПУ Иваницкий, рассмотрев следственное дело № 242 по обвинению Шарого И. и других, принимая во внимание, что в деле нет достаточных доказательств для предания суду, постановили: дело направить в Кременчугскую прокуратуру на ПРЕКРАЩЕНИЕ.» Невже воля, невже правда? Ні, щасливий кінець — то в казках та ще в кіно чи пригодницькому романі. Життя — суворіше. Нижче приписка: «...меру пресечения содержание под стражей в Кремдопре № 5 оставить в силе, т. к. возбуждено ходатайство перед Особым Совещанием при Кременчугском ГПУ УССР. Иваницкий, Флейшман, Лея.» Спершу подумалось мені, що у слідчих прокинулася бодай крихта сумління, обов’язку, законності... Але ж скоро все збагнув. Що далі „вивчалася” справа, нагромаджувалося безглуздя, то більше виникало сумнівів: чи варто виносити таке на суд? Хоч і суд уже був слухняний, а все ж чогось побоювалися. Можливо, не хотіли перед процесом „СВУ” привертати увагу громадськості, сіяти сумніви — хто достеменно знає задуми й розрахунки мудрагелів ҐПУ? А в „трійки” — і короткий суд, і несхитна рука. Тим часом на всіх арештованих вже виписано стандартні довідки: за станом здоров’я на Північ « следовать может »... Читаю — і стугонить у скронях: може, може, може... Як поїзд на стиках колій... Утім, і ця доля мільйонів, виявилася для Івана Шарого нездійсненною. Коротка довідка сповіщає: „Нач. КРВ ДПУ м. Харків. І.ІІ.1930. Таємно. Серія „К”. Згідно з Вашим розпорядженням Окрвідділ ДПУ одночасно з цим напрямовує до Вас в'язня Шарого І. І., який лічиться за судовою Трійкою ДПУ”. Лишається таємницею, чому І. Шарого перевезли до Харкова, які ще кола пекла довелося йому там пройти, які ще відомості хотіли з нього там добути. (Що і як там діялося, яскраво описав І. Багряний у „Саді Гетсиманському”). Що ж — таких таємниць у нашому українському мартирологу — мільйони й мільйони... Доводиться вірити довідці, що в лютому 1930 р. Шарого Івана Ільковича за постановою Судової Трійки було розстріляно. На різні строки запроторили в Карелїю, на Соловецькі острови, на Біломорсько-Балтійський канал, Бамлаґ, м. Свободний, ст. Сковородино (Мерлот- на) М. Котелівця, В. Гончара, В. Душейка, П. Єременка, В. Безрукавого, М. Котляревського, О. Гаркуна, І. Тукалевського, М. Озірського, П. Чуба, І. Казидуба... Цю розповідь хочеться закінчити коротким післясловом. Іван Шарий загинув у розквіті життя, та все ж устиг і дещо зробити для України, посіяти чимало добрих зерен у рідному селі. Чому б не поміркувати над тим, щоб присвоїти його ім’я Вереміївській школі? Скоро по тому було заслано на Соловки його стареньких батьків Ілька Шарого та Теодору Котляревську (родичку І. Котляревського). По різному склалася доля молодих гуртківців. Чимало з них після таборів лишилися на Півночі. „Заслуженим полярником” став І. Тукалевський. Мешкає в Києві й нині домагається в МВС Росії компенсації, та марно. На таку спадщину СРСР Росія не претендує. Панас Чуб у Камських вапняках заслужив Почесну грамоту Карелії і через 30 років по справі просив зняти „пляму судимості”. Дехто повернувся в рідне село. Понад 60 літ спливло відтоді — не всім судилося дожити до наших днів. Пам'ять про Івана Шарого живе в родині Волянських. Його донька Людмила Іванівна давно вже мешкає у США, чимало років віддала праці в газеті „Свобода” і тепер разом з чоловіком Олегом Волянським бере участь у житті української громади. Знову пощастило побачити свій рідний Київ. Тепер тут живе її дочка — пані Лілея, входять у життя і її доньки — Лада та Ніна. Розкидала нас доля, мордувала, та нікому несила підломити корінь, буяє зелена парость — вже на своїй, вільній землі.  Іван ШАРИЙ СІЧОВИКИ ПІД КРУТАМИ Ми бачили, що Вкраїна гине. Чорна гайворонь підіймалася з Московщини і непереможно сунула на наш край, голодна, хижа, дика... Це була "красна гвардія" московська, яку організувало правительство Леніна і Троцького для боротьби з вільною Україною, щоб накласти на неї старі кайдани неволі і користуватись її багацтвами так само дурно, як користувалась Росія і попередніх більше ніж 200 літ. "Красна гвардія" йшла на Вкраїну... Вірні сини своєї безталанної Батьківщини завзято боролися і не пускали хижаків плюндрувати свій край. Вони завзято бились, але сили в їх мало було: ряди їх рідшали, нової ж підмоги мало припливало. Чого ж до оборонців не йшла народня маса українська широкою лавою? Адже ж це була боротьба проти насильників за кращу долю свого рідного краю... Ми знали й це: ми добре знали, що над нашим народом майже 300 літ лежав важкий могильний камінь московської неволі і від його ще не прийшов до пам'яті поневолений люд; це було на світанні великої будуччини нашого народу, коли ще нарід від ясного, болючого світу не міг вільно глянути на те, що твориться біля його, і твердою ходою піти на оборону своїх прав. Ворожі сили наближались уже до Столиці України — Києва, де кувалась нова доля, нові форми життя українського народу. Час прийшов і нам взятись за рушниці, і ми взялись... ми одважились вмерти за край, за народ, за свою дорогу мрію-ідею — вільну, визволену Вкраїну На Бахмач їхало три сотні козаків спинити похід большевицької "красної гвардії" на Київ. З ними поїхала і наша, четверта сотня "січових стрільців", складалась з свідомих українців, які не мало приклали своєї праці до освідомлення українського народу. Тут були свідомі проводирі народні, з яких багато працювало над заснованням "Селянських Спілок", "Просвіт", а також в українських соціялістичних партіях. Військової муштри мало хто знав, тому спочатку ми попрохали собі учителів, які і муштрували нас. Не довго, одначе, довелось вчитись, діло вимагало негайно їхати до Бахмача на допомогу тим нечисленним силам, які ще якось удержували фронт. Коли піднялось питання про те, їхать чи не їхать, ми рішили їхать, і вже на місці доповнить свої убогі знання військової науки. Особливо мало знали ми стріляти. Але дарма — поїхали. В потязі січовики розмістились у двох санітарних вагонах: я лежав на середній лавці поряд з двома моїми найкращими товаришами Компанійцем і Поповичем. Потяг летів на всіх парах, видно було, що наша допомога дуже й потрібна. Поїзд летів. Я лежав ничком і дивився у вікно вагону. Дивний настрій обхоплював мене, коли я дивився на оті необмежені простори степів з білими латками останнього снігу, на величний небозвід з блідим засмученим місяцем, на таємничу нічну тишу, до якої так чуйно прислухались похилі верби та ліски, що минали нас і минали без кінця і краю... Минають... Жалілось щось і журба за чимось втраченим стискала болючо всю душу. Хотілося спинити отой хід природи, без кінця дивитись на кущик верболозу, степову суху ковилу, хотілось оддать всього себе, розплистись у ріднім сяєві місяця в просторах необмежених степів, в мерехтінні власних спогадів. Як дивно, що ми їдемо биться. Хотілось піти зараз з вагона в степ, зустріти якусь милу людину, похвалиться їй щось про красу оту велику, що сам відчував... Хотілось піти на селянські стріхи, побачить блідо-білі од місяця стіни привітних, тихих хат, почути селянський мирний, рідний гомін. А потяг гуркотів і колихав в отій колисці мрій і далеких-далеких забутих загадок, колихав, а в душі щось невимовно болюче щеміло і на щось по-дитячи жалілось... Куди їдемо? Знов, немов прокинешся, спитаєш сам у себе. Так, так, ми їдемо спасати Вкраїну від загибелі. В цій тайній таїні природи йде другий процес так само природний, як і сяєво місяця, як і шелест вітру в степу... Ми їдемо боротись з гнобителями нашого народу... І тут пригадався мені вірш, який я прочитав братові в день од'їзду, коли він мене спитав, чого я їду і чи взагалі слід їхати.
Така вже історична доля України, що вона, починаючи від славних запорожців, які гострими козацькими шаблями завзято боронили рідний край від напасників, аж до останнього часу в боротьбі добуває своє право на волю і незалежність; така її доля... Але щастя її в тому, думалось мені, що ніколи не переводились на Вкраїні вірні сини-лицарі, які в найтяжчі часи безправ'я та рабства високо держали прапор визволення, не спиняючись навіть перед тим, щоб життя віддати за свою убогу матір —Україну. Ми були часткою тих вірних синів і тому ми поїхали. Такі думки снувались у мене по дорозі до Бахмача. У всіх січовиків був бадьорий настрій, свідомість того, що рішили — робити, і тверда певність у перемогу: оскільки наша спаяність і однодушність давала до цього запоруку. Ніхто одначе тепер не сподівався, що тривога має серйозні підстави, — от, як учора, думали, сполохали, а воно й нічого не було. Те ж, що поблизу ешельону рвалась уже шрапнель, свідчило про щось непевне. Отже ждали... прибігає сотенний Січової сотні і каже, що нічого поки не загрожує, але треба трохи повчитись стріляти. Січовики, які мали по 40—50 куль, стали вимагати собі більше на випадок битви. Сотенний згоджувався, дістав цінку-дві і роздав. Але кулі одпускались штабом дуже щось скупо, і січовики вийшли на стрілянину з дуже убогим запасом. Ніхто не вірив у можливість якоїсь серйозної битви. Але стрілянина, спочатку нечаста, перейшла в справжнє наступлення ворога. Січовики зайняли позицію з лівого крила, інші козаки — з правого і в центрі і відкрили пальбу. Артилерію і кулемети теж пущено в хід. Зав'язалась жарка битва; свистіли кулі, шкварчали в повітрі і з грохотом рвались гранати і шрапнелі, тріщали кулемети. Наша артилерія була поставлена на площадках, причеплених до паровозів, і тому не могла влучно бити в ворожу позицію. Але наводчики були добрі і славно справлялись зі своєю роботою. Який настрій був у час битви? Була все та ж певність у неминучість свого рішення, свідомість своїх обов'язків перед своєю совістю, і ця певність і свідомість була причиною того, що не страшні були ні свист куль, ні розриви смертоносних шрапнелів... Було, одначе, велике нервове напруження, що допомагало вгадувати навіть, де впаде та чи инша граната, чи перелетить, чи не долитить. Битва була на повному ходу. Січовики виявили себе прекрасною бойовою силою, безстрашно зустрічали небезпеку і в прость під градом куль ішли в наступлення, беручи таким побитом навіть бойову ініціативу. Але трапилось таке, що враз повернуло воєнне щастя не на нащу користь. Штаб, як тілько почали рваться ворожі шрапнелі, переполохався, переніс канцелярію з вокзалу в вагон і з усім ешелоном утік верстов за 6 від Крут, зоставивши керувати битвою офіцера Гончаренка, який весь час стояв у тилу і, певно, з переляку абсолютно не знав, що йому робить, бо навіть тоді, коли з другої вітки залізниці задом підійшов большевицький потяг ступнів за 500-600 від наших кулеметів і висадив красноґвардійців нам з-за крила, він безпорадно дивився на потяг і міркував, чи то потяг наш, чи ні. Тікаючи, штаб завіз з собою і вагони з патронами та набоями до гармат, і це добило нашу справу під Крутами. З позиції раз за разом передають, щоб дали патронів, а тут огляділись — нема вагонів з патронами. Тоді офіцер Гончаренко кида битву і біжить сам з голими руками за патронами навздогінці штабові, пробіг верстов дві, побачив — далеко і вернувся назад. Нарешті, козаки з правого крила, примітивши недостачу патронів, а також те, що ешелони поїхали геть на другу станцію, почали одступати; власне, одступати звелів і командир, але цей приказ був пізно переданий січовикам, і вони бились аж до того часу, коли вже з правого крила станція була зайнята большевиками. Січовики були обійдені і більше сорока душ їх ми не долічили між собою. Вони були без патронів і їх голими руками забрали в полон. У полон попав і мій дорогий, незабутній товариш Олелько Попович. Битва була програна, і ми почали одступать, зриваючи скрізь полотно залізної дороги, щоб задержати большевиків в їх поході на Київ. По дорозі ми вже чули, що большевики люто помстились на полонених січовиках, декілька день показували їх проїзжим солдатам, "яка, мовляв, буржуазія з нами воює!", а врешті після всяких знущань всіх до одного перерізали. Так загинула майже половина моїх товаришів... Хай же земля буде пером. Вам, славні герої народні! Ви все, що могли, віднесли на вівтар своєї Батьківщини — віддали їй найдорожче, що є в світі — молоде ріжнобарвне своє життя... Ви вмерли славною смертю... Але на тлі цього всього, якою мерзотою одгонить од злочинної утечі негідних фіглярів, душогубців, отого штабу, якому вручена була доля стількох невинних душ і який їх так легковажно, майже провокаційно продав. Та його йому буде. Його жде достойна кара. Колись встане на ноги Україна, і життя нашого народу увійде в рівну колію, тоді не буде таких рокових помилок, як трапилась оце під Крутами, де оборону краю людям-п'янчужкам* , учорашнім українцям, які зуміли примазаться до українців тільки в останній час, інтереси ж їх були дуже далеко від оборони краю. *Штаб бенкетував у Крутах і більшість членів його форменно була п'яна.  Людмила ШАРА-ВОЛЯНСЬКА "МОЛИСЯ, СИНУ, ЗА ВКРАЇНУ ЙОГО ЗАМУЧИЛИ КОЛИСЬ" "На допомогу Юнацькій Школі вислано з Києва останні бойові резерви — одну сотню Київського Студентського Куреня. Ранком 28-го січня 1918 року сотня Київського Студентського Куреня в силі 130 вояків під командою поручника Омельченка прибула на станцію Крути..." В складі тієї сотні був і мій батько, тоді вже абсольвент університету Св. Володимира в Києві, Іван Шарий. Він був один із семи крутянців, що чудом врятувалися з тієї кривавої битви, врятувалися поранені, розбиті, але з однією думкою, одним бажанням, одною постановою — продовжувати боротьбу — перемогти або згинути. Які ж були вони, крутянці? Це були ті юнаки, що до них звертався поет Михайло Старицький:
Ті, що не полягли під Крутами, боролися далі, бо боротьба зі зненавидженою Москвою не була скінчена. Етапами цієї боротьби для мого батька були: армія Головного отамана Симона Петлюри, відступ за кордон — поворот на Україну для підпільної діяльності, керівництво повстанським загоном у Холодному Яру як отаман Іван Чорний. Коротке родинне щастя, одруження й діти. Знову боротьба, українізація, організація спротиву колективізації, арешт 10 жовтня 1929 року і розстріл 25 лютого 1930 року як "ворога народу, буржуазного націоналіста"... Відтоді найкращим словом для всіх нас стало слово "націоналіст", хоч і не знали ми, малі, докладного його змісту, а колисковою піснею: "Як виростеш, сину, і як будеш жить — не забудь за Батька кров'ю заплатить"! Чи ж пам'ять про них живе в Україні?
"Кругом снятого Чигирина сторожа стане з того світу, не дасть святого розпинать"... Місце святої могили крутянців буйно поросло трояндами. Вони ростуть і квітнуть трьома порами року: весною, літом і восени, а кияни пошепки оповідають одне одному, що то з крові героїв-крутянців виростає такий пишний цвіт — гаряче-червоний, як і та кров юнацька, що пролита була до останньої краплини за неї, осяйну нашу Україну.
|
Повернутись на початок сторінки
Головна І Історія села І Богунський І Келеберда І Нагірний І Силін І Юнак