Вереміївські сайти:
Дружні сайти:
Сайт учителя Бройченка А.Г.
Сайт Братейко
Музей Старицького


Шановні відвідувачі!
Ми раді вітати вас на сторінках шкільного
сайту і висловлюємо
щиру вдячність за інтерес до життя та історії нашої школи. Сподіваємося,
що сайт допоможе вам отримати цікаву і
корисну інформацію.
Ласкаво просимо!
За останній рік
15 тисяч відвідувачів

Щиро дякуємо!






Погода у Вереміївці


Погода у Вереміївці






Легенда про Гусарове золото

     
   Юнак Іван Григорович служив у гусарах і тому прозвали його Гусар. 
   Крім легенди, в якій говориться, що Гусар повернувся зі служби з сумкою золота, була й інша. Попався йому десь план-папір, який показував, де заховано золото на лузі. Підмовив Гусар свого товариша-сусіда на пошук скарбу. Довго копали вони землю на схід від якогось дуба на зазначену кількість ступнів, робили їх і великими і меншими, і все було марно. Потім відміряли не кроки, а тільки кількість ступнів ніг, коли п'ята однієї ноги торкалася пальців іншої. І знову почали копати. Копали чергуючись. І ось, коли яма була в зріст людини, а в ямі був якраз Гусар, він почув, що лопата стукнула об щось тверде. Відразу ж спрацював інстинкт жадібності: як це віддати половину сусіду, адже план його і знайшов він.
   План подальших дій виник блискавично. Гусар з болем заойкнув у ямі і став просити сусіда тягти його з ями, тому що його схопили важкі болі. Таке, мовляв, з ним уже було не раз і в нього вдома є ліки від цього. Тому товариш повинен його терміново доставити додому і врятувати від смерті. У таких випадках не думають, а діють. Витягнув його сусід з ями і поволік на собі. Довго добиралися вони до рятувальних "ліків", відпочивали і знову пробиралися вперед. Неподалік від будинку Гусар зовсім перестав йти і сусід звалив його собі на спину і ніс до будинку. Гусар дістав якісь краплі з мисника, випив їх - і відразу ж стало йому нібито легше.
   Як він дякував другові за порятунок! І тут же лаяв себе, що вліз в таку дурість - пошук скарбу, і що більше він і ногою не ступить в ту сторону, навіть план кинув на підлогу і сказав, що нехай сусід забере його собі, а він, Гусар, більш ніколи не буде займатися подібними дурницями. Сусід, відпочивши і закусивши після доброї чарки від вдячного потерпілого, пішов, ледве пересуваючи ноги, додому спати.
   А Гусар з торбами попрямував до лугу, в ту яму. Дійсно, твердий предмет виявився бочкою з золотом. Гусар вибрав її в торби, переховав в інше місце, а яму закопав. А потім переніс торбу наступної ночі, а може, перевіз додому. Ось він і дарував церквам і сам будував церкви. І став купцем І гільдії, і дітей та онуків зробив купцями. Відомий старим людям останній з купців Іван Григорович Юнак (Гусар), брат відомої вчительки Тетяни Григорівни Юнак.

О.С. Бондар  


Міфи про український національний продукт

      Багато хто стверджує, що сало приносить людському організму більше шкоди, ніж користі. Чи справді це так?
    Міф перший: У салі немає вітамінів.
    Неправда! Цей продукт містить багато різних вітамінів, зокрема дуже рідкісний — F. Про це мало хто знає. А саме він зміцнює судини і позбавляє атеросклерозу. У салі немало і такого антиоксиданту, як селен, що запобігає утворенню ракових клітин і підвищує потенцію. Недарма цей смачний продукт називають «українською віагрою».
    Міф другий: Сало небажано вживати вранці.
    Неправда! Це кращий жовчогінний засіб. Особливо воно допомагає людям віком понад 50 років. Сало набагато краще виганяє жовч з печінки, ніж оливкова олія. Тому добре вранці з’їсти хоча б скибочку сирого сала з часником, цибулею або іншими прянощами. Це допоможе вивести всю жовч, яку зібрала печінка за ніч, очистити організм. А за годину можна й поснідати.
    Міф третій: Сало шкідливе, оскільки містить багато холестерину.
    У салі справді чимало холестерину. Але справа в тому, що там є й багато лецитину. Він добре впливає на мембрани, зміцнює оболонки судин, запобігаючи виникненню атеросклерозу. Якщо в продукті більше лецитину, ніж холестерину, то він безпечний і корисний. І навпаки. У салі лецитину більше, ніж холестерину. Це стосується також яєць і молочних продуктів. До речі, лецитин — речовина, корисна для мозку, розумової діяльності. Тому, щоб добре працювати, людям, які займаються інтелектуальною роботою, сало просто необхідно.
    Міф четвертий: Сало не додає енергії, тому що в ньому мало вуглеводів.
    Ще й як додає! Адже грам жиру — це дев’ять кілокалорій, а грам вуглеводів — всього чотири кілокалорії. Але вживати велику кількість сала небажано. Адже добова потреба людини в жирі складає грам на кілограм ваги. Тому дорослому 20-30 грамів сала щодня точно не завадять, якщо він не зловживає іншими жирними продуктами.
    Міф п’ятий: Будь-яке сало корисне.
    Не зовсім. Краще сало підшкірне. Воно чисте. Там не «зависають» ні радіонукліди, ні токсини, ні пестициди, ні глисти. Так, так... Якщо берете на ринку шпондер (бекон), спробуйте впевнитись, що свиня зростала в хороших умовах і ні на що не хворіла. Краще споживати сало свіже, ніж варене чи копчене, тому що при термообробці лецитин окислюється, змінюється, і воно стає вже не таким цінним харчовим продуктом.
    Міф шостий: Чим старіше сало, тим воно корисніше.
    Неправда. Але в деяких регіонах України їдять згіркле, старе і жовте сало. Цього краще не робити. Жовтизна свідчить про те, що з цього продукту зник вітамін Р. Таке сало швидше шкідливе, ніж корисне. У ньому можуть утворюватися навіть канцерогени. Тому краще не випробовувати імунну систему і судини.

Обласна газета "Родина і світ" 28 жовтня 2011 року   


Сирота

   Сім’я Яцунів у Вереміївці піддавалась переслідуванню і тому в 1909 році змушена була виїхати із села в степи Казахстану, нині Актюбінська область. Разом з своїм батьком виїхав і 10-річний Семен Петрович. В часи громадянської війни він в лавах сибірських партизан боровся проти Колчака в складі Яйсанського партизанського кавалерійського загону. Ось тоді і зустрів він у тайзі – кріпаків нашого пана Нечая.
    „Було це в невеликому сільці Сін-Защита. Коли я і зі мною ще 4 партизани зайшли в юрту, щоб перегрітись і що-небудь попоїсти, ми побачили величезного росту діда з розкішною до пояса бородою одітого в козацький одяг. Під стать йому була і бабуся і теж одіта в український одяг. Це привернуло мою увагу, адже я теж українець. Завели розмову. Виявилось, що ці люди теж із Вереміївки, бувші кріпаки пана Нечая. Він назвав себе Лавром Сиротою із роду Дормидонта Костирі. Дружина Домаха Сирота із роду Хоми Рискаля. Йому в той час було 96, а їй 92 роки. Зустріч наша була дуже зворушлива. Вони плакали і обнімали мене. Небагато я знав людей у Вереміївці, але багатьох старих людей, яких я називав, знали і вони. Вони були бездітні, і тут же назвали мене 20-річного своїм сином. В той же вечір вони оповіли мені історію свого життя:”
    – „Було це 1845 року, – говорив, напружуючи свою старечу пам’ять, Лаврін Сирота. Був я чабаном. Пас панські вівці. Тоді ще степи не оралися, і пан по декілька тисяч мав овець. Тоді покохалися ми з Домахою. Сходили до пана на поклон, питати дозволу. Все було в його волі. Понесли і гостинця панові. Багатій був, а жадний: брав усе хто б що не ніс. Сподобались і наші подарунки. Дозволив, добрим я йому був робітником. Та непокоїло інше, знав я панські повадки: ласий був пан до молодих та красивих дівчат. Та відпустив з миром. Поклонились, пішли. Та полегшено зітхнули лише за ворітьми, все чекали, що покличе наречену. Обійшлося благополучно. Готовились до весілля. Та в цей час приїхав у Вереміївку молодий пан. Одного разу, коли ми пригнали вечером вівці додому, мені сказали: – Забрали панські посіпаки твою Домаху і повели в панські покої. Я кинувся до пана, та мене не впустили навіть на подвір’я. Я впав у розпач, довго думав над своєю долею. Ох, скільки-то страшних думок пронеслось в голові, та ні однієї рятівної. Цілий вечір я блукав навколо панського подвір’я. Потім забрався через забор, собаки мене не рвали, я був вхожий у двір, вважався своїм. Підліз я до вікна, притаївся. Ще проходячи через задній двір, я наткнувся на дривитню, в якій стримів топор, яким кололи дрова. Мимохіть прихватив його з собою, ще не маючи злого наміру.
    Згодом в будинку почувся плач Домахи. Та раптом різкий зойк коханої різонув моє серце. Все, що скоїлося після, робилося мимо моєї волі. Накипівша злоба вела мене і надавала сили. В одну мить обух колуна виніс рами із вікна і через хвилину я душив панича в його постелі. Колун пролетів мимо кроваті. Піднявся гвалт. У дворі загавкали собаки. Панич був готовий. Та в спальню ввірвалися панські посіпаки. Викинувши у вікно Домаху, я схопив свій колун і один за другим два приказчики повалилися з розкроїними черепами, третього нагнав вже в залі, із якої вискакували надвір перелякані слуги. Я кинувсь у вікно і побачив, що двоє тримали Домаху, яка намагалася вирватися від них. І мій колун уклав замертво і цих двох негідників, шостого поклав уже за забором, коли той намагався схопити Домаху, яку я перекинув через високий паркан. Більше ніхто не посмів наздоганяти нас. А ми пробиралися на гору, де в житах мали найти тимчасовий притулок. Тільки тепер, переводячи дух, я збагнув що скоїлося.
   Треба тікати подалі від рідного села і чимскоріше. Ми прощалися в думках із рідною і милою нам Вереміївкою назавжди. В маєтку чулися зойки, крики. Потім гамір став утихати. Жалко, що не підпалив це страшне кодло. Тоді я , залишивши Домаху в житі, кинувся стрімглав униз і підпалив найближчий панський сарай. А ща за півгодини ми з Домахою пробиралися в степ, оглядаючись на Вереміївку. Через деякий час ми побачили, що одна за другою загоралися панські будівлі в різних кінцях села. Мабуть хтось під нашу марку, по нашому сліду, мстив ненависному пану. Мабуть цей месник був не один, адже будівлі загорались одноразово. Вся вина мала впасти на мене, та я вже не боявсяч цієї вини, у мене своєї хватало на все моє життя. Я радів, що палять пана. Ранок нас застав далеко від дому. Страх гнав нас все далі й далі, аж поки на сумщині зустріли валку переселенців, що виїжджала в Сибір, на вільні землі. Своїх прізвищ ми боялися назвати. Сиротами назвалися без батьків і без прізвищ. І стали ми з того часу Сиротами.”

О.С. Бондар  

Гостинець

   ДАВНИМ-ДАВНО, коли ще їздили в Крим по сіль волами, жила в нашому селі сім'я чумаків. З діда-прадіда чумакували. Дід передавав свою науку батькові, батько — синові.
   Та забрали батька на війну: турка воювати. Не повернувся з походу. Довелося старому знову рушати в дорогу. Внук ще малим був. Минув рік, другий. Геть зовсім заслаб старий, не до чамакування — треба внука в чумаки споряджати. Спорядили. Почали прощатися. Бабуся попросила хустку привезти їй, мати — краму, сестричка — нові стрічки та сережки. Тільки дідусь нічого не замовляв.
    — Що ж вам, дідусю, привезти, якого гостинця? — запитав онук.
    — Привези мені отих шматочків хліба, що залишатимуться в тебе після обіду чи вечері. Не кидай їх, не згодовуй волами, а засушуй на сонці та складай ось у цю торбину.
    — Та що ви, дідусю, навіщо вам оті шматочки? Хвалити Бога, хліб цей рік уродив, є що їсти.
    — Ні, внучку, хочу отих шматочків, що пропахли степовим вітром та південним сонцем. З'їм шматочок — і ніби в тих краях побуваю...
    — Добре, дідусю, — відповів онук. Поклонився старому, рідним та й поїхав.
    Щасливою була перша подорож онука. Засмаглий, змужнілий, мовби вищий на зріст, завертав він воли до двору. Дід ворота відчиняв, кланявся юному чумакові, знявши шапку, чоломкалися. Чумаки хвалили молодого товариша.
    Коли розпрягли волів і зайшли до хати, розв'язав молодий чумак свій мішок та й став діставати подарунки. І хустку, і крам, і стрічки, і сережки — все було всім до вподоби.
    — А от вам, дідусю, не привіз я вашого гостинця: зібрав шматочки, та на зворотному шляху не стало в мене хліба. Довелося брати потроху ваш гостинець, так і розійшлися всі шматочки, останній ще вчора з'їв. Я вже наступного разу вам привезу...
    Усміхнувся задоволено старий у сиві вуса:
    — Не потрібні мені ті шматочки. Про тебе я дбав. Для тебе їх готував, тобі вони й дісталися. Так що і я не обділений. Бережи й надалі так святий хліб, бо він усьому голова.

О.С. Бондар  


« Усе життя з ВЕРЕМІЇВКОЮ в серці ... »

    Нещодавно в Вереміївці, як і у всьому нашому районі, пройшли урочистості з нагоди 66-ї річниці визволення Чорнобаївщини від німецько-фашистських загарбників. Цьогорічне святкування в селі було і традиційним, і водночас - особливим. В гості до жителів Вереміївки прибули почесні гості - голова районної ради ветеранів Липовецького району Вінницької області Віктор Марківський та його заступник Петро Козубенко. 80-річний Віктор Іванович вже майже сім десятиліть живе з глибоким почуттям вдячності до жителів Вереміївки.
    Батьки Марківського та Козубенка були комуністами і з початком Великої Вітчизняної війни добровільно пішли на фронт. Їх багатодітні сім’ї евакуйовували, щоб ті не зазнали репресій від фашистів. Підводи з євакуйованими були в нашому районі, як зімкнулись лещата німецького оточення. Їх розмістили на проживання в нашому селі.
   Так буремні дороги Великої Вітчизняної війни ці багатодітні сім'ї привели з Вінничини до Вереміївки. Місцеві жителі дали їм притулок, ділилися останнім, - всі довгі роки окупації, аж до визволення краю. У сім’ї Марківського було 6 дітей, найменшому не було ще й року. Годували цих дітей всі сусіди, хто чим міг, тим і допомагав цим сім’ям. А коли наші села звільнили радянські війська, правління місцевого колгоспу виділило підводи, на яких сім'ї протягом 16 днів добиралася на малу батьківщину, до своїх осель.
    ...Пройшли роки. Давно покояться під водами Кременчуцького водосховища вулиці Вереміївки, по яких під час війни бігав босоногий Вітя Марківський. Вже давно немає серед живих людей, які своєю чуйністю, добротою, милосердям врятували його сім'ю. Та добра пам'ять про наш чудовий край, його мешканців живе в серці ветерана і житиме вічно...




    Теплим, щирим і зворушливим був мітинг біля пам'ятника воїнам-визволителям у Вереміївці. Гості з Вінничини, звертаючись до місцевих жителів з найщирішими словами вдячності, вручили запашний коровай, який зміг покуштувати кожен. Школярі отримали в подарунок підручники, сільська рада - книги та сувеніри.




    Сільський голова Вереміївки Микола Кабанов щиро подякував гостям за добрі слова та привітав жителів громади з 66-ю річницею визволення. Вітальну адресу від місцевого сільгосппідприємства зачитала інспектор по кадрам СТОВ "Вереміївське" Антоніна Гулій. А чудовим музичним супроводом свята стали пісні у виконанні учасників художньої самодіяльності села. Почули вітання ветерани й від учнів Вереміївського навчально-виховного комплексу та отримали букети осінніх квітів.
   Хвилиною скорботного мовчання вшанували пам'ять усіх, кого забрала найстрашніша в історії людства війна, про яку ми не маємо права забувати. А до підніжжя Обеліска Слави лягли букети осінніх квітів...

Районна газета „Наше слово” від 9 жовтня 2009 року  


«Хлопці з навколишніх сіл нас боялися як вогню»

   Пригадує своє парубкування богатир із Вереміївки Чорнобаївського району.
  Вереміївські старожили розповідають легенду про те, що саме в їхньому селі свого часу зупинявся полк Катерини ІІ. Дехто з солдат тут і залишився, обзавівшись дружиною, дітьми. Одним із таких, найімовірніше, був і дід Казидуб. Він, як і решта військовиків царського полку, вирізнявся неабиякою силою, міццю, зростом. Ці богатирські здібності й задатки передалися й нащадкам.
   42-річний Олексій Казидуб із Вереміївки теж вірить у таку легенду. Бо й сам плечистий, кремезний дядько. Та ще й у Москві за допомогою Інтернету своїх родичів відшукав. Значить, якась правда в тому міфові про Катеринин полк таки є.
  З Олексієм Казидубом зустрічаємося в дворі його будинку. Чоловік якраз приїхав на обідню перерву додому. Працює водієм у дільничній лікарні. В очі впадають довжелезні капці, в які взутий Олексій Іванович. Цікавимося, який розмір взуття носить.
   – Нога в мене 46-го розміру. Через це важко буває підібрати щось взутися, – розповідає пан Казидуб. – Та й вдягтися не в кожному магазині можна. Зависокий я – метр дев’яносто. Попобігаємо з дружиною по базару, поки щось вдасться наміряти підходяще. Чоловік каже, що в Вереміївці ще багато Казидубів. І всі вони переважно великі, міцні люди.
   Пригадує, як ще парубкував, то, куди, було, з товаришами не подасться на гульки, ніхто з місцевих не наважувався причепитися до вереміївських.
   – Хлопці з навколишніх сіл нас боялися як вогню, ніхто з нами в бійку не вступав. А якщо й було таке, то перемагали завжди вереміївські кулаки й плечі, – сміється Олексій Іванович. – Ми були грозою села. Тому й дівчата нас більше любили. Саме за силу, високий зріст і неймовірну доброту обрала Олексія Казидуба його майбутня дружина Наталя.
   – Якщо сильний, значить надійний, – переконана тепер уже Наталя Казидуб. – За такими плечима, як у нього, нічого не страшно. У Олексія та Наталі двоє дітей. Обоє вдалися в тата – високі й сильні. 19-річний син Олександр навчається в Черкаському медичному коледжі, а 9-класниця Яна – поки що в школі. Серед дівчаток у своєму класі вона найвища. Перемагала інших у змаганнях із бігу та настільного тенісу. Дівчина бере приклад із батька. Той щоранку робить зарядку, мовляв, звик у армії.
   – Щоранку разів 20 віджимаюся від підлоги, – продовжує Олексій Іванович. – Хочеться бути у формі. Пам’ятаю, як служив у війську, то посів друге місце в змаганнях із гирьового спорту. Зараз із гирями тягатися ніколи. Замість них – мішок картоплі. За словами Наталі Іванівни, коли картоплю вибирали, то Олексій лантуха сам собі на плечі закине та й несе. І де в нього та сила береться?! Народився вагою шість кілограмів. Улюблена страва Олексія Івановича – юшка. Каже, що на дозвіллі ніколи не пропустить слушного моменту порибалити з товаришами. Тому й рибу любить їсти варену, смажену, печену, копчену. Одним словом, усяку.
   — Якщо я кремезний, то це не значить, що я багато їм і тільки сало та м’ясо. Звісно, все це є на столі. Проте дужче за все люблю їсти яблука, — додає Олексій Іванович. Коли був малим, то, як розповідає його мама, Антоніна Федорівна, страшно любив молоко.
   — Було, тільки видою корову, а він уже стоїть із чашкою, жде. П’є, щоб ще й вуса білі над губою залишилися від пінки, — згадує жінка. — Та такий молочний був, що молоко замість води пив. Розповідає Антоніна Казидуб, як одного разу Олексій пішов пасти череду. Цю роботу йому довіряли вже в 7 років. — Ждуть люди скоту з паші, а його нема й нема. Я на велосипед й гайда в поле. Доїжджаю, а він із пшінки зробив собі курінь та й заснув у ньому, — сміється жінка. — Та в нього поведінка й у школі шкандибала. Навчався добре, але вчителі частенько нарікали на його витівки.
   У Антоніни Федорівни є ще один син, Володимир, старший за Олексія на 8 років. Проте зростом він особливо не вдався. Якщо Володимир Казидуб родився вагою 4 600 г, то Олексій усі 6 кг набрав. Малим мав добру пам’ять. Усе, що почує в школі, розповідав удома батькам. Вся шкільна наука давалася йому легко.
   Про тата, якого вже немає в живих, Олексій Іванович розповідає, що він сам піднімав двигуна від автомобіля ГАЗ-51. — Та всі наші Казидуби були здоровими й сильними. Мого чоловіка, Івана Григоровича, у Вереміївці боялися як миші кота, — веде далі жінка. — Він, було, як візьметься за роботу, то аж тріски летять. Та й гарні всі в роду. Мабуть, таки й справді в Катерининому війську відбірні були гвардійці.

Обласна газета «Нова доба» від 22 лютого 2009 року  

Карпо Палагейович (Трибушний Карпо Йосипович)

    Історія Вереміївки була б неповна, якби не згадати цю людину, яка відома була і до революції, і після революції, і в період непу.
    Мало хто знав його прізвище та по батькові, в народі звали Карпом Палагейовичем. Ріс він без батька і звали малим Карпом Палажчиним, а коли виріс - то звали Карпом Палагейовичем.
    Був він заможним, далеким від політики і революційної боротьби. Але в народі він користувався повагою як дотепник-жартівник. Був він грамотним. Добре знав жартівливі оповідання Степана Руданського і добре їх розігрував у Вереміївці, і від цього відчував велике задоволення.
    То він воза вимазував за п’ятака (ящик, війя і колеса) замість того, щоб помазати дерев’яні осі. Бо вираз: “Скільки коштує помазать воза?” означав помазать осі, а він мазав увесь віз. І коли продавець дьогтю з подивом говорив: “Що ж ти робиш, Карпе?” - він відповідав:
    - Я ж домовлявся з тобою: помазать воза, ось і мажу . То “ненароком” опускав хлібину у липівку з медом, а то і свої оказії видумував. Ось до прикладу приведу декілька із них.

НІКОЛИ БРЕХАТИ

    Їхав Карпо Палагейович із лугу, віз дрова. А біля воріт Колінька стоїть кінь, запряжений у воза. Здалеку впізнав Карпо, що це кінь попа Чуба. На возі лежали мішечки з подачками парафіян, прикриті ряденцем. А на лавочці біля воріт сидів і сам батюшка з господарем. Веселенькі вже були: видно пообідали. Привітався Карпо до поважних людей свого села, а вони стали просити Карпа:
   — Хай конячки відпочинуть, а ти збреши нам що-небудь для потіхи.
   — Радий би з вами погомоніти, та немає коли: потрібно терміново везти зерно до водяних млинів, бо стоять всі порожнісінькі, без млива.
   — Та їх ще учора повинні були затягти в загон, — заперечив батюшка.
   — Да, — підкинув і своє слівце господар, — я ще позавчора бачив людей, які везли зерно назад додому, бо вже не приймали.
   — Та так і повинно було бути. Щось там у них не вийшло, зірвалась ця операція, — відповів Карпо. Тепер аж післязавтра перетягати будуть, а це ще стоять, бо молоти нічого. Я ще дрова там брав за млинами і поміж них їхав. Так що поїхав я і буду вантажитись та везти до млина. Такий момент гріх упустити.
   Піп Чуб відв’язав коника і вскач, обігнав Карпа, поїхав додому: теж скористатися моментом. Господар і собі заметушився. Адже по цілому тижню «залежували» там на березі мішки черги і дощі мочили, а тут така нагода. Повіз, змолов і назад привіз за одним заходом.
   Швиденько завантажилися і відправились в дорогу. Коли Чуб приїхав до Сухої річки, де стояли водяні млини, то Колінько вже був там. Йому, звичайно, було ближче. Та ось біда була в чім: жодного млина тут не було, вони, звісно, ще вчора були забрані звідси. Аж тепер вони збагнули, що Карно як був, так і залишився тим самим жартівником.
   А через три дні зустріли Карпа на базарі. Чуб сказав:
   — Як же тобі, Карпе не ай-я-я! Як же тобі не гріх?! Млинів то там давно вже не було.
   — Так, дійсно їх там не було, — погодився Карпо.
   — А ми з Коліньком цілу ніч проїздили, та ще ж і в Купчаку застряли, довелося мішки на берег виносити.
   — Так чого ж ви туди їхали? — запитав Карпо.
   — А ти ж для чого нам казав про млин? Ти ж обманув нас.
   — Е-еє! Гріх, батюшка, на мене ображатися. Ви ж самі просили мене:- «Збреши, Карпе, що-небудь, потіш нас». Ну і збрехав.
   — Однак дуже вже ти, Карпе, уміло це зробив.
   — Дякую, батюшко, за похвалу.

РОЗУМНА КОБИЛА

    Дуже хвалив Карпо Палагейович свою кобилу:
   — Ой розумна вона ж у мене! Дуже розумна. Розумніша нашого попа! І де б кого не зустрів, так і заводить розмову про свою кобилу. А то якось поїхав поміж двір того ж попа, той якраз був на подвір'ї. Ось тут і кума зустрів. Зупинив кобилу. Та й давай розхвалювати тому її, до того ще й голосно, щоб і батюшка чув.
   Обідився той на Карпа і пішов у волость поскаржитись на нього. Покликали Карпа у волость, стали дорікати, що, мовляв, не годиться так зрівнювати священника з кобилою, ще й гіршим за неї. Тоді Карпо став пояснювати:
   — Посудіть самі, люди добрі! Колись поїхав я на леваду по сіно, наклав і везу через брідок. А підвода і застряла. Ну довелось полупцювати кобилу батогом, поки вона витягла воза із багнюки. Тепер її туди не загониш, бо знає, що битимуть: об'їжджає кругом два кілометри. Навпростець ніяк не хоче.
   А батюшку раз побили чоловіки, впіймавши в чужої молодиці. Потім другий раз побили. А це і третій впіймався. То невже він не може зрозуміти, що буде битий. Кобила ж моя, бачте, враз це зрозуміла. То хто ж із них розумніший?
   Нічого було на це сказати Карпові. Що ж порадили менш про це говорити. Та і батюшці дали пораду: не займати чужих молодиць.

Як польщаки сухі груші купували

    Польщаками вереміївці називали людей із правого боку Дніпра. Давніше Правобережна Україна була під владою Польщі, ось з того часу і збереглася за ними ця назва. Зустрів Карпо двох польщаків і запитує:
    - Що шукаєте, мужики?
    - Та сухих груш жінки замовляли купити (а справа була перед різдвом, коли кутю і узвар варили).
    - Так, будь ласка, купіть у мене, добрі груші.
    Покупці і раді: пішли до нього. А жив Карпо на Гарбузівці, біля Вовкової Греблі, якраз по дорозі польщакам додому. Зайшли на подвір’я. Карпо веде їх за стодолу, де лежало три стовбури зрізаних дерев. То були груші.
    Покупці аж роти пороззявляли:
    - Та нам тих груш, що їсти.
    - А-а-а! А я думав, вам дрова потрібні, топить чи на вугілля.
    Хоч добре знав, що їм потрібно було. Але вираз "сухі груші" має два значення. Ось на цьому каламбурі і пожартував Карпо. А потім довго розповідав на базарі, як польщакам груші продавав.

Як польщаки поросята у Карпа купували

    Зустрів Карпо Палагейович двох польщаків (звичайно, не тих, що груші купували), та й питає:
    - Що, дядьки, купуєте?
    - Та поросят гарненьких, а то й підсвинків хотіли подивитися.
    - Отакої! І варто вам аж сюди йти, як це в мене можна було б подивитися. В мене і поросята є, і підсвинки, як картинки і жирні, як линочки.
    Дізнавшись, де живе цей добрий дядько, з’ясували, що це на півдорозі до Ковалівки, де човен їхній, то і вирішили не купувати підсвинків на базарі, а купити у Карпа, так ближче буде правити їх гоном.
    Пішли з Карпом, а це кілометрів три від базару. Зайшли на подвір’я, підійшли до загород. В одній дрібні поросята, в іншій - підсвинки різного віку і більші і менші.
    - Ось, будь ласка, дивіться, скільки вам завгодно.
    Справді, товар був на славу, не обманув їх господар. Довго вибирали, вибрали найкращих, та й стали за ціну питати.
    - Будь ласка, дивіться на них безкоштовно.
    - Так ми ж купити хочемо!
    - Але я їх не продаю!
    - Як так? Ми ж домовлялися!
    - Е, ні, голубчики, ви говорили, що хочете подивитися, то і дивіться на здоров’я. А продавать - я не обіцяв.
    - Оце що вірно, то вірно, не обіцяв!
    Почухали потилиці та й пішли ні з чим додому, бо і базар вже давно розійшовся.

Як Карпо витребував з урядника Хлоневе сало

    Прибув у село Вереміївку перед революцією новий урядник Дралло. Дружина урядника, як новоприбула, гайнула по сусідах “позичати” то пшона, то кусок сала чи м’яса, молока чи масла, хоч нікому не віддавала.
    Люди не сміли йти відбирати у такого страшного поліцейського начальника. Про це те знала дружина і тому позичала якомога більше.
    Та ось сусіда Хлонь поскаржився, їдучи на базар, Карпові, що давно вже позичила дружина урядника кусок сала, а і досі не віддала і, навіть, не згадує, що й винна. Карпо пообіцяв, що якщо Хлонь поставить півкварти могоричу, то сало йому повернуть.
    Ось приходить Карпо на базар, а там люду-люду, старі ведуть торг, молоді гуляють. І начальство тут стоїть в колі, та ті, що побагатші. Старшина з бляхою на животі, поруч новий урядник Дралло, і писар тут, і два священники й інші вереміївські багачі. Зобачивши Карпа, почали кликати до себе: знали, що розсмішить начальство.
    Підійшов Карпо, чемно зняв шапку і вклонився почесній публіці, як і годиться, і став за руку з кожним вітатись. А коли підійшов до урядника, то удав, ніби його вперше бачить та й запитав:
    - А це хто ж такий вельможний пан? Не знаю.
    - Та що ти, Карпе, - звернувся до нього старшина, - це ж наш новий урадник.
    - А прізвище ж його як?
    - Дралло, - відповів старшина.
    - А-а-а! Дралло! Так це і є те Дралло, що позичило в Хлоня сало та і досі не віддало. Знаю, знаю, а як же! Здрастуйте, здрастуйте, добродію!
    Дехто сміявся, дехто ніяковів, дехто дивувався новій витівці Карпа Палагейовича. Та сало урядник в той же день повернув Хлоневі.

О.С. Бондар  

Повернутись на початок сторінки